Депутати чи кнопкодави?
Нещодавно зважився на нестандартний крок – написати листа кожному з 444-х Народних депутатів України. Лист був на тему, яка мене дуже хвилює. Щодо впорядкування депутатського корпусу у Київраді. З повним текстом листа можна ознайомитись тут.
Задоволення саме по собі не дуже дороге: 4.80 – марка, конверт і роздрукувати листа. Вийшло близько 2 600 гривень на всю Верховну Раду.
Сам по собі лист не передбачав відповіді як такої або ще якоїсь реакції, але у глибині душі сподівався принаймні на те, що буду почутим. Отож з 444 депутатів Верховної Ради особисто не зателефонував жоден, навіть з тих 9-ти депутатів, яких я добре знаю особисто. Подзвонили лише 7 помічників нардепів і надійшли відповіді від 9-ти народних обранців.
А от колишній мер Києва Олександр Олександрович Омельченко, який на сьогодні не є депутатом ВР, а лише – радником Голови Верховної Ради, запросив на особисту зустріч, що відбулася у доволі стислий термін та видалася досить конструктивною. Колишньому мерові Києва болить як ніколи проблема місцевого самоврядування у столиці.
Щодо решти нардепів, то можна лише припустити: вони так захопилися процесом написання законів, що їм просто ніколи сформувати свою власну позицію стосовно місцевого самоврядування в Києві. Або ж їхні помічники не доносять до них навіть замовні листи Укрпошти. Або ж – щонайгірше – народні обранці таких проблем не вирішують і участі в розробці подібних законопроектів не беруть, їм все спускають згори партійні бонзи.
Напевно, проблема кількості депутатів та принципів формування депутатського корпусу вирішується десь в іншому місці. На Банковій, в адміністрації у Попова або десь у Донецьку.
Тоді постає запитання: навіщо нам така Верховна Рада?
