Март 4, 2013

Рік небезпечних дій

Місяці зо три тому, коментуючи на радіо «Ера» політичну ситуацію в уражених кризою країнах, я узагальнив одну з них і ризикнув спроектувати її на майбутнє. Владні партії зазнаватимуть поразок на виборах за умов, коли, прости Господи, покращення ніяк не настане. Цей, здавалось би, досить самоочевидний здогад став предметом дискусії в ефірі.

Ризик зневірених

Перші ж наступні парламентські вибори у великій європейській країні підтвердили-таки реальність цього сценарію: блок технократа Маріо Монті зазнав невдачі, яку можна було б назвати приголомшливою, якби вона не була такою прогнозованою. Втрату «золотої акції», на яку розраховували ліберали Монті, тим не менше, мало хто передбачав.

Не стала несподіванкою й формальна перемога поміркованої лівої Демократичної партії в нижній палаті. Дещо непрогнозованішим виявився масштаб успіху альянсу Сильвіо Берлусконі – другий результат і перемога в сенаті. Італійського фенікса ховали як політика вже не раз і не двічі, зокрема, і в цьому блозі. Берлусконі ж вкотре підтвердив себе в статусі виразника італійського політичного підсвідомого.

Успіх руху «5 зірок», очолюваного коміком Беппе Ґрілло, теж, врешті, не був аж таким винятковим. Він вписується в низку спрямованих проти істеблішменту рухів, що знаменують кризу представницької демократії і зневіру в традиційній політиці. Розчаровані виборці не побоялися ризикнути і поставити все на темну коняку: пан або пропав.

Експерти побоюються, що недосвідченість «ґрілліні» та їхнє небажання блокуватися з традиційними партіями скинуть країну в прірву нової кризи. «Як можна зруйнувати те, що вже зруйноване?» – відповідає на це лідер руху, що здобув популярність публічним висміюванням корупції та криміналу в політиці, за що і став персоною нон-ґрата на телебаченні.

Дотепникові, проте, не чужа й патетика закликів до оновлення. Чимось він нагадує харизматичних лідерів середньовічних італійських сект, чимось – гротескного головного героя кулішівського «Народного Малахія», схибленого на ґрунті «реформи людини».

Його успіх пов’язаний не тільки з кризою. У благополучній Німеччині розчаруванням у мейнстрімовій політиці вдало скористалася Партія піратів. У враженій тяжкою кризою Греції на критиці традиційних політиків здобули бали ліворадикальна «Сиріца» та її лідер Алексіс Ціпрас, якого німецька преса напівсерйозно називала «найневиснішим для всієї Європи чоловіком». З меншим успіхом, але на тих самих больових точках (плюс ксенофобія) грали й грецькі неонацисти.

У колись зразково-соціалістичній і дотепер заможній Швеції, де зізнатися у власному консерватизмі буває ганебно, праворадикали зробили ребрендинг і піднялися з небуття до 10% в опитуваннях громадської думки. В ту ж тенденцію зневіри в усіх без винятку елітах вписується й нещодавній успіх ВО «Свобода» в Україні.

Такі рухи є природним механізмом мобільності в політиці, що активізувався в умовах певного застою еліт, адже вони притягують у політику свіжу кров. Разом із тим, досвід минулого століття, в тому числі й український досвід, свідчить: криза часто приводить до влади контреліти, що пропонують ліки, які виявляються гіршими за недугу. У тій самій Італії фашисти Мусолліні мали на початках імідж «третьої сили».

Танго канцлера й клоуна

Зростання протестних настроїв та поразки технократів змушують замислитися напередодні інших вирішальних виборів – німецьких, запланованих на вересень.

Звичайно, ситуація тут докорінним чином відмінна. Попри погіршення економічної ситуації, Німеччину годі порівняти з Італією, а тим більше – Грецією. Праворадикали виключені з політичного поля за визначенням. Пірати стають частиною істеблішменту і, можливо, вже не задовольняють вчорашніх симпатиків. Анґела Меркель та її партія підходять до виборів не в такій уже й кепській формі, тому Німеччина має шанси зламати європейську тенденцію.

Проте доля виборів залежить від подій, що ще стануться до вересня. Якщо криза єврозони знову загостриться, а Італія таки стане другою Грецією, вся праця Меркель на європейському рівні обернеться таким провалом, який виборці їй не вибачать.

Водночас і соціал-демократам буде важко знайти аргументи для німців, що не хотітимуть сплатити ще й італійський рахунок. Ситуація може скластися так, що умови будуть ідеальними для виходу на авансцену «третьої сили» – і непрогнозованими за її відсутності.

У певному сенсі доля зверхньої німецької канцлерки перебуває тепер у руках італійського клоуна-популіста.

Ікона лівих Славой Жижек видав восени книжку «Рік небезпечних мрій», у якій він зокрема висловив радикальне прочитання політичної ситуації на півдні Європи. Це насправді добре, що Берлін і Париж нав’язують у колоніальному стилі свої умови Греції. Що довше і повніше технократи перебуватимуть при владі, то краще греки бачитимуть справжнє, незамасковане лице системи і усвідомлювати її потворність і приреченість. Це класика більшовизму: що гірше, то краще.

Поразка технократів з цього погляду може здатися фігурою ленінського танго. Але не сумніваюся, що для Жижека і вона має прогресивний сенс: що довше й повніше влада належатиме офіційним лівим, то більше люди усвідомлюватимуть їхню половинкуватість і несправжність; що більше всі еліти дискредитуватимуть себе, то кращі умови витворюватиметься для реального «стрибка в неможливе».

Я залишаю без уваги питання, чи сподобається нам неможливе зсередини. Але я не бачу місця для популістських рухів у цій схемі. Розширення їхньої участі в політиці означатиме дискредитацію неможливого, зневіру в можливості оновити чи замінити систему і значно гірші умови для революції чи «революції».

А тим часом капіталізм, найімовірніше, таки оклига.